ПЕТЕР ШЕСТАК
TRAVEL BOOK
ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ ПОДОРОЖІ
Два роки ми з дівчиною прожили мандруючи в автомобілі. Наш будинок виник так: я купив стару машину, такий собі автохлам, і своїми руками переробив у «фото-галерею на колесах». Місця для зупинки та місця для виставок ми обирали, як то кажуть, навмання. Можна сказати, це була доля. Ніякого чіткого плану подорожі, суцільна імпровізація, що залежала від деталей.
Знаю, що деколи фотографія повинна говорити сама за себе
Я завжди любив гуляти, мені подобається помічати речі. Людям часто дорікають, що вони нічого не роблять: ходять вулицями, коли могли б працювати чи вчитись. Тому я вигадав собі привід – ходити з фотоаппаратом, так матиму мету. Таким чином поєднав приємне з корисним.
Люблю робити багато речей, які потім в сукупності через деякий час набувають сенсу. Книга почалась як мій дорожній щоденник. Пишу тому, що повинен, бо хочеться. Напевно, це трохи ексгібіціонізм: людина відчуває, що одинока і те, про що вона думає, те, що відчуває, достатньо вагоме, щоб поділитися з іншими, з усім світом.
Люблю робити багато речей, які потім в сукупності через деякий час набувають сенсу. Книга почалась як мій дорожній щоденник. Пишу тому, що повинен, бо хочеться. Напевно, це трохи ексгібіціонізм: людина відчуває, що одинока і те, про що вона думає, те, що відчуває, достатньо вагоме, щоб поділитися з іншими, з усім світом.
Думаю, що, імовірніше за все, існую в письмовій формі, найбільш у тексті
У нашому домі-автомобілі було таке маленьке віконечко. Мені придумалось, що кожного дня фотографуватиму вид, який компонує саме життя. Моє фотографічне втручання в композицію буде мінімальним, тому завжди буде присутня однакова рамка і лише краєвид змінюватиметься. Так, власне, виникла серія з 400, а може і більше, фотографій краєвидів, які потім використав у книзі. Людина, передивляючись фотографії, розуміє, що означає життя в мандрівці. Ця книга про відкриття чогось незвіданого.
Штука, яка мені подобається – класична фотографія. Із задоволенням проводжу час в комірці, де проявляють фото. Це ніби один із останніх оазисів, де людина може подумати
Зараз живу у Львові, працюю викладачем чеської мови. Не думаю, що це моє життєве призначення. А коли це не призначення, то це погано. У мене немає відчуття дому. Не можу сказати, що почуваюсь у Празі як вдома чи Львів – мій дім. Мені подобається це почуття, це тому, що я досі у пошуках.
